Постанова КЦС ВС від 21.08.2024 № 462/7300/20 (61-3945св24):
https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/121570421
Суддя-доповідач: Фаловська І. М.
За змістом ст. 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні
Щодо позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання за ними права користування квартирою
Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
У статті 345 ЦК України закріплено право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 52 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради, а у випадках, передбачених Кабінетом Міністрів України, - за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконавчому комітетові відповідної ради про надання жилих приміщень для заселення.
У частині першій статті 58 ЖК України визначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово?експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер
Сторони не оспорюють те, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не подали до суду доказів, які б підтверджували наявність у них ордера на вселення у квартиру АДРЕСА_2 .
Ордер на вселення у жиле (зокрема й службове) приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло; лише отримання особою такого документа не призводить до виникнення у неї права на користування тим приміщенням, що у ньому зазначено.
Права щодо квартири виникають у особи в силу фактичного вселення її у певне приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера та наступного укладення договору найму жилого приміщення щодо такого житла.
Колегія суддів погоджується з тим, що право на видачу ордера належить органу місцевого самоврядування, водночас підставою для визнання права користування житловим приміщенням, яке перебуває у власності територіальної громади міста, може бути договір найму житлового приміщення, укладений у письмовій формі на підставі ордера на дане житлове приміщення, виданого на ім`я наймача.
Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16-ц, від 03 грудня 2020 року у справі № 264/7450/19, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц, за змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Отже, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, зокрема те, що ОСОБА_1 разом із сім`єю фактично зберігає постійне місце проживання у квартирі АДРЕСА_1 , яку вони отримали відповідно до ордера ДЖКП ДК «Лорта», суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильні висновки про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_2 .
Колегія суддів не вбачає підстав для скасування судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання за ними права користування квартирою АДРЕСА_2 , у задоволенні яких відмовлено, оскільки доводи касаційної скарги, які зводяться до неправомірності їх виселення без надання іншого житла та відсутності в цьому нагальної суспільної потреби, не спростовують правильних про суті висновків судів у вказаній частині. Отже, у цій частині вирішення спору оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.
Щодо позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.
Відповідно до копії довідки Управління житлового господарства Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 05 квітня 2021 року ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку в позачерговому списку як особа з інвалідністю внаслідок війни (Афганістан).
Відповідно до витягу з протоколу № 39 спільного засідання адміністрації і профспілкового комітету Головного заводу ЛОРТА від 17 січня 1996 року ОСОБА_1 надали однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, що також підтверджено рішенням, вказаним у витягу з протоколу від 20 квітня 1999 року № 40.
ОСОБА_1 , а також Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при КМУ та Львівська обласна організація Української спілки ветеранів Афганістану в його інтересах зверталися до адміністрації ДК «Лорта» у 1996, 1998, 1999, 2007 роках про надання додаткової житлової площі.
ДК «Лорта» 08 серпня 2002 року повідомило ОСОБА_1 про те, що покращення житлових умов заявника можливе внаслідок будівництва житла на заводі в майбутньому.
Суди також встановили, що станом на 01 жовтня 2003 року у квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера на неї ОСОБА_5 (з 03 листопада 1997 року) ніхто не проживав, ордер № 001102 не зареєстрований, договір найму житлового приміщення не укладався, наявна заборгованість за комунальні послуги.
ОСОБА_1 стверджує, що у 2003 році отримав усний дозвіл на вселення у квартиру АДРЕСА_6 від керівника ДК «Лорта».
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 доводять, що власник житла ДК «Лорта» не заперечував проти їхнього вселення у спірну квартиру, а треті особи ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не проживають у ній та не вчиняли необхідних дій щодо цього нерухомого майна.
У статті 4 ЖК України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що розташовані на території Української РСР, утворюють житловий фонд.
Згідно зі статтею 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.
Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 34 ЖК України громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, беруться на облік для одержання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду та вносяться до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов, порядок ведення якого визначає Кабінет Міністрів України.
Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання, врегульовано Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року № 470 (далі - Правила № 470).
Відповідно до пункту 8 Правил № 470 (тут і далі - у редакції, чинній на час взяття ОСОБА_1 на квартирний облік) квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.
Облік громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і в виконавчому комітеті Ради народних депутатів за місцем проживання.
У пункті 13 Правил № 470 визначено, що на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни: 1) забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів разом з радами профспілок. Цей рівень періодично переглядається вказаними органами; 2) які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам. Перелік випадків, коли жилі будинки (жилі приміщення) вважаються такими, що не відповідають санітарним і технічним вимогам, визначається Міністерством житлово-комунального господарства УРСР, Міністерством охорони здоров`я УРСР і Держбудом УРСР; 3) які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв`язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім`ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров`я УРСР за погодженням з Українською республіканською радою професійних спілок. Порядок видачі медичних висновків зазначеним хворим встановлюється Міністерством охорони здоров`я УРСР; 4) які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів; 5) які проживають не менше 5 років за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності; 6) які проживають у гуртожитках; 7) які проживають в одній кімнаті по дві і більше сім`ї, незалежно від родинних відносин, або особи різної статі старші за 9 років, крім подружжя (в тому числі якщо займане ними жиле приміщення складається більш як з однієї кімнати).
Відповідно до пункту 54 Правил № 470 в окремих випадках на прохання громадян, що перебувають на квартирному обліку (в першу чергу тих, у яких настала черговість на одержання жилих приміщень), та громадян, що користуються правом позачергового одержання жилих приміщень, у порядку тимчасового поліпшення житлових умов їм може бути надане жиле приміщення, яке не відповідає вимогам, передбаченим пунктом 51 і абзацом першим пункту 52 цих Правил, або за розміром менше від рівня середньої забезпеченості громадян жилою площею в даному населеному пункті зі збереженням відповідно права перебування на обліку та в списках першочерговиків чи в списку позачерговиків.
У пункті 14 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються пільги, зокрема першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом.
Учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов`язків військової служби, забезпечуються жилою площею, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих Рад та державних адміністрацій, - протягом двох років з дня взяття на квартирний облік.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інвалідам війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надаються пільги, зокрема позачергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих Рад та державних адміністрацій. Особи, зазначені в цій статті, забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а інваліди І групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 з 24 лютого 1988 року перебував на квартирному обліку ДК «Лорта» в загальній черзі за № 1188 та на обліку осіб, що мають позачергове право на отримання житлової площі як особа з інвалідністю внаслідок війни за № 9 (станом на 1995 рік), 16 травня 1996 року отримав однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, у порядку тимчасового поліпшення житлових умов відповідно до пункту 54 Правил № 470.
ОСОБА_1 знятий з квартирного обліку ДК «Лорта» на підставі спільного рішення адміністрації та профкомітету ДК «Лорта» від 12 березня 2004 року № 4/107.
Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 465/3255/14-ц (провадження № 61-192св17), не можуть вважатися такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, особи, які вселилися до нього на підставі ордера.
Водночас у постанові від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18 Верховний Суд зазначив, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення, також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу.
Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.
Матеріали справи свідчать про те, що ДЖКП ДК «Лорта» не заперечувало щодо проживання ОСОБА_1 та його сім`ї у спірній квартирі, не зверталось до суду або до відповідачів з вимогами звільнити спірну квартиру. Навпаки, ДЖКП ДК «Лорта» зверталось до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання ордера № 0011102 на житлове приміщення недійсним, що свідчить про сприяння підприємства у вирішенні питання про поліпшення житлових умов сім`ї ОСОБА_1 ; до ДК «Лорта» зверталася Львівська обласна організація спілки ветеранів Афганістану з проханням закріпити спірну квартиру за сім`єю особи з інвалідністю внаслідок війни ОСОБА_1 ; 07 грудня 2007 між ОСОБА_1 та ВАТ «Львівобленерго» укладено договір про користування електричною енергією, позивач сплачує за надані послуги; інші комунальні послуги теж оплачуються позивачами.
Свої заперечення щодо проживання ОСОБА_1 та його сім`ї у спірній квартирі висловили ОСОБА_4 , який 30 грудня 2012 року звертався до Залізничної районної адміністрації із заявою щодо подання позову до суду про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зі спірної квартири, та ОСОБА_5 . Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановив, що останній не набув права користування спірною квартирою, порушення речового права на спірне майно не довів.
Водночас ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не скористалися своїм правом на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги, що свідчить про згоду з судовими рішеннями у цій справі.
У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.
Колегія суддів наголошує, що, виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Звертаючись до суду з позовом про виселення, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради лише констатувала факт, що сім`я ОСОБА_1 вселилася у спірне житло самоправно, правовстановлюючих документів на квартиру не мають. При цьому Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не довела у судовому засіданні, що відповідачі вселились у спірну квартиру самоправно та підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення, оскільки не аналізувала у сукупності усі обставини вселення сім`ї ОСОБА_1 у спірну квартиру, які існували задовго то того, як житловий будинок АДРЕСА_9 прийнято у власність територіальною громадою міста Львова у грудні 2013 року, а згодом прийнято на баланс ЛКП «Нове» у лютому 2014 року. Жодного доказу на підтвердження обставин самоправності відповідачів не надано.
Водночас численні звернення ОСОБА_1 до компетентних органів про необхідність надання йому ордера на житлове приміщення, в якому він проживає, свідчать про те, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради задовго до звернення до суду з позовом у березні 2021 року достеменно була обізнана про проживання відповідачів у спірній квартирі з тих підстав, що ОСОБА_1 на сім`ю з чотирьох осіб мав бути забезпечений жилим приміщенням у межах норми жилої площі протягом двох років з дня прийняття рішення про включення його до списку на позачергове одержання жилого приміщення, однак отримав лише право на проживання в однокімнатній квартирі.
Відповідно до наявних у матеріалах справи доказів ОСОБА_1 погодився на тимчасове поліпшення житлових умов, звільнивши жилу площу в гуртожитку у АДРЕСА_8 , отримав тимчасовий ордер на облаштування однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , яка не відповідала за розміром середній забезпеченості громадян жилою площею у цьому населеному пункті, враховуючи його статус інваліда війни, зі збереженням відповідного права перебування на обліку та в списку позачерговиків.
Отже, не можна вважати відсутністю дозволу власника житла посилання лише на те, що ДЖКП ДК «Лорта» не приймало відповідного розпорядження та не видавало ОСОБА_1 ордера на вселення у спірну квартиру, оскільки, з урахуванням висновків у інших пов`язаних спорах, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлено, що ДЖКП ДК «Лорта» не заперечувало проти вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, а наявність усного дозволу підтверджується листом ДП «Львівський державний концерн ЛОРТА» від 20 червня 2012 року, відповідно до якого нове керівництво цього підприємства вважало усний дозвіл на проживання сім`ї ОСОБА_1 у цій квартирі незаконним. Водночас ОСОБА_1 уклав договори з ВАТ «Львівобленерго» про користування електричною енергією, які є чинними на час розгляду справи судами.
З огляду на викладене, дійшовши висновку про виселення відповідачів зі спірної квартири у зв`язку із проживанням у ній без відповідних правових підстав, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини третьої статті 116 ЖК України, оскільки не встановили самоправного їх вселення у зазначене приміщення, що не унеможливлює їх виселення без надання іншого жилого приміщення.
Щодо інших підстав для виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , Верховний Суд звертає увагу, що у подібних правовідносинах будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку з наданням оцінки того, чи є втручання у право особи на повагу до житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві.
Щодо дотримання балансу інтересів сторін
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine («Глоба проти України»), № 15729/07, § 37).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, 44).
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.
Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.
Колегія суддів зауважує, що законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Верховний Суд погоджується з тим, що втручання у право ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 могло переслідувати законну мету, а саме захист прав інших осіб, які мають право на отримання жилої площі з житлового фонду територіальної громади міста Львова, тобто виселення мало законодавчі підстави.
Водночас Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не обґрунтувала у позові суспільної необхідності такого втручання, як виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та пропорційності вжитих заходів, з урахуванням відомих їй обставин про те, що відсутні інші особи, які мають право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Отже, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не довела нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів у зв`язку з відсутністю конкуруючого приватного інтересу щодо проживання в цій квартирі.
У цьому контексті Верховний Суд враховує, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не переслідувала мету вселення у спірну квартиру ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , оскільки суди у цій справі встановили відсутність порушеного права останніх, при цьому вони у касаційному порядку рішення судів не оскаржували, ОСОБА_4 просив залишити без змін судові рішення про залишення його позову без задоволення.
Наведене судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтування виселення відповідачів свідчить про надання судами першочергового значення відсутності законної підстави для їх проживання у спірній квартирі, зокрема ордера чи договору найму, проте суди не навели належних відповідей на аргументи відповідачів та не оцінили всіх істотних обставин справи в сукупності та їх особливостей.
У справі, що розглядається, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, погодився на отримання на складі сім`ї із чотирьох осіб однокімнатної квартири АДРЕСА_1 в порядку тимчасового поліпшення жилої площі.
Водночас, довідавшись у жовтні 2003 року про те, що у чотирикімнатній квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера на неї ОСОБА_5 з 03 листопада 1997 року ніхто не проживає, ордер № 001102 не зареєстрований, договір найму житлового приміщення з ДЖКП ДК «Лорта» не укладався та наявна заборгованість за комунальні послуги, заселився в цю квартиру, отримавши на це усний дозвіл керівництва ДЖКП ДК «Лорта». Під час передачі житлового будинку АДРЕСА_9 на баланс ЛКП «Нове» сторони були обізнані щодо проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі.
Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК України, для їх виселення без надання іншого житла відсутні.
Виселення відповідачів може призвести до виникнення негативних наслідків, буде надмірним тягарем для них, оскільки встановлені обставини справи, зокрема тривалість проживання у спірній квартирі, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідну квартиру житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Суди не встановили достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав територіальної громади міста Львова як власника спірного житла на розпорядження квартирою, яка була розподілена попереднім власником ДЖКП ДК «Лорта» на сім`ю ОСОБА_5 , проте не заселена останньою, шляхом втручання у право сім`ї ОСОБА_1 на повагу до житла, яким вони користуються протягом 16 років, здійснили ремонтні роботи, сплачують комунальні послуги, тобто вважають спірну квартиру АДРЕСА_2 своїм житлом.
Задовольняючи позовні вимоги Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради суди не мотивували висновки про те, яким чином рішення про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 збалансовує інтереси власника житла та відповідачів.
