ПОСТАНОВА 14 грудня 2023 року, справа № 521/7073/21, провадження
№ 61-1350св23, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду: Олійник А. С.
(суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/115712714
Фабула справи:
ОСОБА_4 взяв у АТ «ПУМБ» кошти в борг та не
повернув їх. Тоді Банк у позасудовому порядку звернув
стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття у власність житлового будинку
(іпотечне майно), право власності на який зареєстрував за собою. Так як у будинку
були залишилися зареєстрованими колишня власниця, її дочка та син дочки, якого
зареєстрували в будинку вже після реєстрації Банком права власності на будинок
за собою, виник спір з приводу того, що
банк як новий власник, не може користуватися своєю власністю, оскільки
попередні співвласники, які втратили право власності на житло, відмовляються
виселятися з нього. Банк звернувся до суду з позовом, просив усунути перешкоди
у користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права
користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 391 ЦК
України. Підстави позову обґрунтовані тим, що банк не може реалізувати свою
правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на
проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий власник несе
«індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що він не може
використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з
іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту
та забезпеченого іпотекою цього житла.
Місцевий суд рішенням від 20.01.2022 року в позові відмовив, мотивував
тим, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при
зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як ст.40 Закону України
«Про іпотеку», так і ст.109 ЖК України (назва кодексу в редакції
Закону від 21.04.2022 року № 2215-IX); позивачем не визначено інше
постійне жиле приміщення, яке має бути надано відповідачам одночасно з
фактичним виселенням. Апеляційний суд постановою від 15.12.2022 в
частині відмови в позові до неповнолітнього сина дочки колишньої власниці (ОСОБА_3) ухвалив
рішення на користь банку, вказавши на його реєстрацію у будинку без згоди Банку
після укладення договору іпотеки. Щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 апеляційний суд
зазначив, що на момент укладення договору предмет іпотеки був обтяжений правом
користування будинком вказаних осіб і
Банк усвідомлював, що вони проживали у будинку, коли укладав договір іпотеки, так
як вони були зареєстровані в будинку до укладення договору, а тому ОСОБА_1 і ОСОБА_2 можуть продовжувати
проживати в будинку, а ОСОБА_3 повинен його покинути. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, рішення
місцевого суду в незміненій судом апеляційної інстанції частині та постанову апеляційного
суду без змін, вказавши, що Банк, звернувши стягнення на предмет іпотеки у
позасудовому порядку, повинен був виконати вимоги ч.2 ст.109 ЖК України,
оскільки на той час вона діяла у зміненій редакції та містила заборону
виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового
приміщення.
Короткі висновки:
Ø Виселення особи з житла у зв`язку зі зверненням
стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій,
передбачених положеннями ст.109 ЖК України.
Ø При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за
рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку,
відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі
одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення.
Мотиви, з яких виходить Верховний
Суд, та застосовані норми права
Ø Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має
право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом
своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Ø Згідно зі ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право
на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового
права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не
суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Ø Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є
право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю
волею, незалежно від волі інших осіб.
Ø Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать
права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Ø Відповідно до ст.328 ЦК України право власності
набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із
закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Ø Згідно з ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє,
користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Ø Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є
непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений
у його здійсненні.
Ø Згідно з ч.4 ст.156 ЖК України до членів сім`ї
власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме
подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших
осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним
спільне господарство.
Ø За змістом зазначених норм матеріального права користування
житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника
(подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з
власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не
було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Ø Відповідно до ст.391 ЦК України власник має права
вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження
своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у
користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного
обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування
такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного
законодавства.
Ø Згідно з ч.1 ст.7 Закону України «Про свободу
пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця
проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи,
судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на
житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення,
про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва
про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної
реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого
компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.
Ø Звернувшись до суду, позивач просив усунути перешкоди
у користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права
користування житловим приміщенням з підстав, передбачених ст.391 ЦК України.
Ø Суди встановили, що переданий в іпотеку банку житловий
будинок набутий у власність іпотекодавцем ОСОБА_1 не за рахунок кредитних
коштів.
Ø Загальне правило про звернення стягнення на предмет
застави (іпотеки) закріплене у ст.590 ЦК України й передбачає можливість такого
звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Ø Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне
майно передбачено Законом.
Ø Згідно з ч.3 ст.33 Закону звернення стягнення на
предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису
нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Ø Верховний Суд зазначає, що вимога про визнання
відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у
разі її задоволення має наслідком позбавлення відповідачів права на
житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права повинно
не лише відповідати закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту
прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла
покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи
є крайнім заходом втручання у права на житло.
Ø Нормою, яка встановлює порядок виселення, є ст.109 ЖК
України, в ч.1 якої передбачені підстави виселення із займаного жилого
приміщення.
Ø Особам, яких виселяють із житла, що є предметом
іпотеки і придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла,
при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно
надається інше постійне житло. При цьому відповідно до ч.2 ст.109 ЖК
України постійне житло вказується в рішенні суду.
Ø При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за
рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку,
відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі
одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення.
Ø Викладене узгоджується із висновками, наведеними у
постановах ВСУ від 18.03.2015 у у справі № 6-39цс15, від 02.09.2015 у справі №
6-1049цс15, від 30.09.2015 у справі № 6-1892цс15, від 21.12.2016 у справі №
6-1731цс16.
Ø ВП ВС у постанові від 31.10.2018 у справі №
753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, зазначила, що правовий висновок ВСУ
про належне застосування ст.40 Закону та ст.109 ЖК України, викладений у
постановах від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16 та від 21.12.2016 у справі №
6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і
міжнародного законодавства, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого
власника встановлені законом є необхідними в демократичному суспільстві та
застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин,
оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Щодо доводів про помилковість
застосування судами ст. 109 ЖК України
Ø Доводи касаційної скарги про те, що на момент
звернення із позовом житлове приміщення вже не було предметом іпотеки і суди
помилково застосували ст.109 ЖК України є безпідставними,
оскільки позивач набув право власності на спірний будинок у порядку,
визначеному Законом, тому питання про втрату права на користування житлом його
колишніх власників повинно вирішуватися відповідно до цього Закону.
Ø Таким чином,
виселення особи з житла у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки
має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями ст.109 ЖК
України.
Ø Згідно з ч.3 ст.47 Конституції України ніхто не може
бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Ø Під час ухвалення судового рішення про виселення
мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються положення
ст.40 Закону №898-IV. Такі норма ст.109 ЖК України (постанови
ВСУ від 21.10.2015 у справі №6-1484цс15, від 22.06.2016 у справі №
6-197цс16).
Ø Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та
інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні
інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст.5 ЦПК України).
Ø Законом України від 22.09.2011 №3795-VI «Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин
між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до ст.109 ЖК
України, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення
допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно
або в судовому порядку.
Ø Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень,
одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення
громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були
придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення
якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле
приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні
суду.
Ø Отже, за
змістом ст.40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України особам,
яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі
зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо
іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою
цього житла.
Ø Іпотекодержатель, а зараз новий власник житлового
будинку, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на
користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати,
що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у будинку.
Ø Подібні правові висновки сформулювала ВП ВС у
постановах від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження №14-317цс18,
та від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19.
Ø З огляду на вказане суди дійшли обґрунтованого
висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених банком
позовних вимог до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Щодо посилань у касаційній скарзі
на те, що АТ «ПУМБ» дотрималося процедури звернення стягнення на іпотечне
майно шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору і тому
суд не зобов`язаний вказувати інше житло у разі виселення,
Ø ВС зазначає, що банк, звернувши стягнення на предмет
іпотеки у позасудовому порядку, повинен був виконати вимоги ч.2 ст.109 ЖК
України, оскільки на той час вона діяла у зміненій редакції та містила заборону
виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового
приміщення.
Ø Тобто обов`язок забезпечення іншим житловим
приміщенням осіб, які підлягають виселенню з іпотечного житла, покладається
саме на іпотекодержателя.
Ø Підстави позову обґрунтовані тим, що банк не може
реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена
правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий
власник несе «індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що
він не може використовувати свою власність через ускладнену процедуру
виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за
рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
Ø Згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Спорронґ і Льоннрот
проти Швеції» від 23.09.1982 будь-яке
втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов:
втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати
«легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз
«необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий
приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у
свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має
бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Ø У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом
пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної
суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи
те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який
може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним
інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами,
кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Ø Згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція)
кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто
не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на
умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте
наведені положення не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які
вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном
відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших
зборів або штрафів.
Ø Поняття «майно» в ч.1 ст.1 Першого протоколу до
Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на
фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному
законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого
протоколу до Конвенції.
Ø У рішенні від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти
України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07.10.2011, ЄСПЛ
зазначив, що п.2 ст.1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають
право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію
«законів».
Ø Таким законом є ст.109 ЖК України, яка закріплює
правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого
приміщення.
Ø Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий
власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника
встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та
застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин.
Щодо прохання Банку передати справу на розгляд ВП ВС
Ø Банк у касаційній скарзі не погоджується із
застосуванням до спірних правовідносин ст.40 Закону № 898-IV та ст.109 ЖК
України, відповідно до яких особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є
предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки,
надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок
кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Заявник просить передати
справу на розгляд ВП ВС з метою вирішення виключної правової проблеми
стосовно способу захисту прав неволодіючого власника у випадку звернення ним
стягнення на предмет іпотеки з обтяженням нерухомого майна реєстрацією в ньому
місця проживання колишніми іпотекодавцями.
Ø Згідно з ч.5 ст.403 ЦПК України суд, який розглядає
справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати
справу на розгляд ВП ВС, якщо дійде висновку, що справа містить виключну
правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та
формування єдиної правозастосовчої практики.
Ø Відповідно до ст.403 ЦПК України клопотання має
містити обґрунтування необхідності передання справи на розгляд ВП ВС.
Ø Верховний Суд неодноразова вказував, що виключна
правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у
невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з
урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З
погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі
обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як
виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових
питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність
застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне
для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між
інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є
формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Ø Оцінюючи наявність підстав для передання цієї справи
на розгляд ВП ВС з мотивів, наведених у клопотанні банку, ВС враховує, що
ВП ВС неодноразово вирішувала виключну правову проблему у спорах щодо
застосування ст.40 Закону № 898-IV та ст.109 ЖК України та сформулювала
правові висновки у постановах від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц,
провадження № 14-317цс18, від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц, провадження
№ 14-93цс19, від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22.
Ø Із часу формування наведених правових висновків
контекст суспільних відносин не змінився, критеріїв наявності
виключної правової проблеми клопотання банку не містить, а тому ВС
дійшов висновку про відсутність підстав для передання справи на розгляд ВП
ВС з підстав, передбачених ч.5 ст.403
ЦПК України.
У
касаційній скарзі заявник посилається на неврахування висновків Верховного
Суду, викладених у постановах, зазначених у доводах касаційної скарги, на
підставі яких відкрито касаційне провадження.
Ø Для визначення подібності правовідносин ВС враховує
правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов ВП ВС від 12.10.2021
у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08.02.2022 у справі
№2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності
необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних
ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які
можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих
відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні
спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо
правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта,
з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно
також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для
встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях
суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове
регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Ø У постанові ВП ВС від 13.03.2019 у справі №
520/7281/15-ц, провадження № 14-49цс19, зазначено, що у разі, якщо сторони
договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість
звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на
підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має
відбуватися з дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 Закону та у ч.3 ст.109 ЖК
України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові
про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається
стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення,
невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно
предмета іпотеки.
Ø Вказані правові висновки не суперечить висновкам судів
попередніх інстанцій в оскаржуваній частині у справі, що переглядається.
Ø У постанові ВП ВС від 25.05.2021 у справі №
461/9578/15-ц, провадження № 14-175цс20, постанові ОП КЦС ВС від 10.04.2019 у
справі № 390/34/17, провадження № 61-22315сво18, постановах ВС від 07.10.2020
у справі № 450/2286/16-ц, провадження № 61-2032св19, від 04.09.2021 у справі №
185/446/18, провадження № 61-434св20, викладено висновок про те, що
добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що
характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони
договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить
добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не
відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона,
яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Ø У справі, що переглядається позивач не довів
недобросовісності дій відповідачів, тому зазначені висновки не є застосовними
до спірних правовідносин.
Ø У постанові ВС від 27.01.2021 у справі №754/14503/16-ц,
провадження № 61-12738св19, зазначено, що загальне правило про неможливість
виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене ч.2 ст.109
ЖК України , застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в
судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового
врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта
відбувається за умови дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 Закону та у ч.3 ст.109 ЖК
України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або
нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення
протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.
Ø ВС відхиляє посилання на ці висновки, оскільки ВП ВС у
постанові від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, яка
набрала законної сили після прийняття вказаної заявником постанови ВС,
зазначила, що у разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на
нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці
відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб
повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку ст.40 Закону № 898-IV та
ч.1-3 ст.109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового
приміщення.
Щодо доводів про необхідність
відступлення від правових висновків, викладених у постановах ВС від 22.06.2016
у справі № 6-197цс16, від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, постановах ВП ВС від
31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, від 10.10.2019
у справі № 295/4514/16-ц, то
Ø … у ВС немає підстав для відступу, виходячи з такого.
Ø ВП ВС у постанові від 22.03.2023 у справі №
361/4481/19, провадження № 14-109цс22, у подібних правовідносинах, вказала, що
правовий висновок ВСУ про належне застосування ст.40 Закону № 898-IV та статті
109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі №
6-197цс16 та від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, а також правовий висновок ВП
ВС, викладений у її постанові від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц,
провадження № 14-317цс18, є обґрунтованим, ураховує вимоги як вітчизняного, так
і міжнародного законодавства про дотримання ст.1 Першого протоколу до Конвенції
та практики ЄСПЛ, а також, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені
законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з
дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні
інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, тому дійшла
висновку, що немає підстав для відступу від цього висновку.
Ø Верховний Суд частково виходить за межі доводів і
вимог касаційної скарги відповідно до ч.3 ст.400 ЦПК України, у зв`язку з
необхідністю врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у
постанові ВП ВС від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження №
14-109цс22, після подання касаційної скарги.
