ЖИТЛОВО-КОМУНАЛ НІ ПОСЛУГИ

🔥Постанова КЦС ВС від 20.11.2024 № 463/6799/18 (61-4628св24):  

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/123233100

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Синельников Є. В.

✅З 12.03.2020 на всій території України було запроваджено карантин, на період дії якого та протягом 30 днів з дня його відміни ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 530-ІХ від 17.03.2020, було заборонено нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги. Карантин на всій території України тривав з 12.03.2020 до 30.06.2023 (постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» 

✔️37. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

38. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

39. Відповідно до частини третьої статті 13 Конституції України, з якою кореспондується частина четверта статті 319 ЦК України, власність зобов`язує, власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

40. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).

41. Спірні правовідносини виникли у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг і регулюються, зокрема, Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, а також Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, який набув чинності з 10 грудня 2017 року, та Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 року

№ 417-VIII, який набув чинності з 01 липня 2015 року.

42. Відповідно до частин першої, другої шостої статті 19 Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, зараз і надалі - у редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.

43. Положення щодо договірного характеру спірних правовідносин закріплені також у частині перші статті 12 Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, а також частині першій статті 11 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 року № 417-VIII.

44. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

45. Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV договір на надання житлово-комунальних послуг (крім послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою.

46. Договір на надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої поди, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та виконавцем таких послуг.

47. Процедуру погодження умов договору відбувається протягом одного місяця з дня внесення проєкту договору однією із сторін.

48. У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку;

(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

49. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 3 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV).

50. Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина перша статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII).

51. Невикористання власником належної йому квартири чи нежитлового приміщення або відмова від використання спільного майна не є підставою для ухилення від здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком (частина третя статті 12 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 року № 417-VIII).

52. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 липня 2014 року між ОСОБА_1 , як власником двох квартир у будинку АДРЕСА_1 і споживачем, та ТОВ «Керуюча компанія «Статут», як балансоутримувачем зазначеного будинку і виконавцем послуг, було укладено договори про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, комунальних та додаткових послуг.

53. Згідно зі статтею 2 зазначених договорів, предметом договору є надання виконавцем та своєчасна оплата споживачем наступних послуг: послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій; послуг з централізованого постачання водовідведення холодної і гарячої води, послуг з централізованого опалення, компенсація вартості спожитої електроенергії; забезпечення утримання служби адміністраторів (консьєржів) в будинку та/або контрольно-пропускних постів до будинку, контрольно-пропускних пунктів в`їзду на територію, патрульної служби в будинку і на території, інші додаткові послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які не увійшли до тарифу, у зв`язку із домовленістю сторін про отримання споживачем послуг, що не враховані у структурі, періодичності та строках надання послуг, затверджених органами місцевого самоврядування.

54. Статтею 3 визначено вартість та порядок оплати послуг, зокрема плата за послуги повинна вноситися не пізніше 20-го числа місяця, що настає за розрахунковим.

55. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань за договором-1 та договором-2, у зв`язку із чим утворилась заборгованість.

56. Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання не допускається. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства.

57. Згідно з статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (належне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (стаття 611 ЦК України).

58. З огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

59. Верховний Суд уже зауважував, що закріплена у пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та 3 % річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові (постанова Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 210/5796/16-ц).

60. З урахуванням встановленого у судовому порядку факту невиконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором-1 та договором-2, несплати коштів за надані за цими договорами житлово-комунальні послуги з 2014 року, що не спростовується відповідачем на підставі належних, достатніх та допустимих доказів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, дійшов мотивованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача суми заборгованості з урахуванням передбаченої договором пені, 3 % річних від простроченої суми та індексу інфляції.

61. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про неспростування відповідачем наявних у справі розрахунків суми основного боргу, наданих виконавцем послуг за договорами.

62. Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 2 ЦПК України одними з основних принципів цивільного судочинства є змагальність сторін та диспозитивність.

63. Відповідно до положень частин першої, другої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

64. Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

65. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

66. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

67. Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам отримання відповідачем житлово-комунальних послуг, як власником двох квартир у багатоквартирному будинку, а також невиконання останнім свого обов`язку щодо їх оплати. Зазначеного відповідач не спростував.

68. Заперечуючи проти заявлених ТОВ «Керуюча компанія «Статус» позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на відсутність у позивача права на укладення договорів про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, комунальних та додаткових послуг, несправедливість і недійсність умов договорів, а також неподання позивачем доказів на підтвердження вартості тарифу.

69. Одними з основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

70. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

71. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

72. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).

73. З огляду на передбачений законодавством принцип обов`язкової оплати спожитих житлово-комунальних послуг та презумпції правомірності договору, укладеного між сторонами справи, колегії суддів загалом погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договорами про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, комунальних та додаткових послуг, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань.

74. Колегія суддів зауважує, що згідно з пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII договори про надання комунальних послуг, укладені до введення в дію цього Закону, зберігають чинність на умовах, визначених такими договорами, до дати набрання чинності договорами про надання відповідних комунальних послуг, укладеними за правилами, визначеними цим Законом.

75. Обов`язок сплатити за надані й спожиті послуги випливає також з частини першої статті 11 ЦК України про те, що цивільні права та обов`язки випливають з дій осіб, що передбачені актом цивільного законодавства.

76. Відсутність між сторонами договору не може слугувати підставою для звільнення споживача від оплати отриманих послуг.

77. Зазначена практика правозастосування правових норм у сфері оплати житлово-комунальних послуг є сталою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі 712/8916/17, постанови Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 401/710/15-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 369/3682/16-ц, від 07 лютого 2024 року у справі № 372/2236/21).

78. У матеріалах справи наявні докази, що підтверджують набуття

ТОВ «Керуюча компанія «Статус» прав управителя багатоквартирного будинку

АДРЕСА_1 . Разом з тим відсутні докази укладення відповідачем відповідних індивідуальних договорів з виконавцями комунальних послуг (абзац 3 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII).

79. Підстав для визнання умов договорів, укладених 07 липня 2014 року, нікчемними у зв`язку з невідповідністю вимогам Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, з огляду на положення статті 5 ЦК України, немає.

80. Посилання заявника на незаконність нарахування пені у розмірі, що не відповідає положенням статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, колегія суддів відкидає.

81. Водночас, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги щодо неправомірності нарахування пені у період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни.

82. Загальновідомим є той факт, що з 12 березня 2020 року на всій території України було запроваджено карантин, на період дії якого та протягом 30 днів з дня його відміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 530-ІХ від 17 березня 2020 року, булозаборонено нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги. Карантин на всій території України тривав з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року (постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями)).

83. З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на безпідставність включення до періоду нарахування пені періоду березень - серпень 2020 року.

84. Крім того, судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень про задоволення позовних вимог ТОВ «Керуюча компанія «Статус» не враховано подану відповідачем заяву про застосування наслідків спливу строків позовної давності.

85. З урахуванням наявності у матеріалах справи розрахунків заборгованості, які не були спростовані в установленому законом порядку, а також беручи до уваги те, що справа перебуває у провадженні суду з 2018 року та позивачем неодноразово збільшувались позовні вимоги у зв`язку з її тривалим розглядом, колегія суддів вважає за можливе перевірити заявлені позивачем вимоги на предмет дотримання позовної давності.

86. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

87. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги.

88. За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

89. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

90. Звертаючись до суду у листопаді 2018 року, ТОВ «Керуюча компанія «Статус» просила суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договорами про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, комунальних та додаткових послуг, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань за період з 2014 року по серпень 2020 року (з урахуванням збільшених позовних вимог).

91. ОСОБА_1 у серпні 2019 року подав заяву про застосування наслід

за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні

Постанова КЦС ВС від 21.08.2024 № 462/7300/20 (61-3945св24):

https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/121570421

Суддя-доповідач: Фаловська І. М.

За змістом  ст. 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні

Щодо позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання за ними права користування квартирою

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

У статті 345 ЦК України закріплено право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 52 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради, а у випадках, передбачених Кабінетом Міністрів України, - за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконавчому комітетові відповідної ради про надання жилих приміщень для заселення.

У частині першій статті 58 ЖК України визначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.  Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово?експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер

Сторони не оспорюють те, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не подали до суду доказів, які б підтверджували наявність у них ордера на вселення у квартиру АДРЕСА_2 .

Ордер на вселення у жиле (зокрема й службове) приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло; лише отримання особою такого документа не призводить до виникнення у неї права на користування тим приміщенням, що у ньому зазначено.

Права щодо квартири виникають у особи в силу фактичного вселення її у певне приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера та наступного укладення договору найму жилого приміщення щодо такого житла.

Колегія суддів погоджується з тим, що право на видачу ордера належить органу місцевого самоврядування, водночас підставою для визнання права користування житловим приміщенням, яке перебуває у власності територіальної громади міста, може бути договір найму житлового приміщення, укладений у письмовій формі на підставі ордера на дане житлове приміщення, виданого на ім`я наймача.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 21 травня 2020 року  у справі  № 199/9418/16-ц, від 03 грудня 2020 року у справі  № 264/7450/19, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц, за змістом  статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Отже, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, зокрема те, що ОСОБА_1 разом із сім`єю фактично зберігає постійне місце проживання у квартирі АДРЕСА_1 , яку вони отримали відповідно до ордера ДЖКП ДК «Лорта», суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильні висновки про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_2 .

Колегія суддів не вбачає підстав для скасування судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання за ними права користування квартирою АДРЕСА_2 , у задоволенні яких відмовлено, оскільки доводи касаційної скарги, які зводяться до неправомірності їх виселення без надання іншого житла та відсутності в цьому нагальної суспільної потреби, не спростовують правильних про суті висновків судів у вказаній частині. Отже, у цій частині вирішення спору оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Щодо позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

Відповідно до копії довідки Управління житлового господарства Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 05 квітня 2021 року ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку в позачерговому списку як особа з інвалідністю внаслідок війни (Афганістан).

Відповідно до витягу з протоколу № 39 спільного засідання адміністрації і профспілкового комітету Головного заводу ЛОРТА від 17 січня 1996 року ОСОБА_1 надали однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, що також підтверджено рішенням, вказаним у витягу з протоколу від 20 квітня 1999 року № 40.

ОСОБА_1 , а також Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при КМУ та Львівська обласна організація Української спілки ветеранів Афганістану в його інтересах зверталися до адміністрації ДК «Лорта» у 1996, 1998, 1999, 2007 роках про надання додаткової житлової площі.

ДК «Лорта» 08 серпня 2002 року повідомило ОСОБА_1 про те, що покращення житлових умов заявника можливе внаслідок будівництва житла на заводі в майбутньому.

Суди також встановили, що станом на 01 жовтня 2003 року у квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера на неї ОСОБА_5 (з 03 листопада 1997 року) ніхто не проживав, ордер № 001102 не зареєстрований,  договір найму житлового приміщення не укладався, наявна заборгованість за комунальні послуги.

ОСОБА_1 стверджує, що у 2003 році отримав усний дозвіл на вселення у квартиру АДРЕСА_6 від керівника ДК «Лорта».

Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 доводять,  що власник житла ДК «Лорта» не заперечував проти їхнього вселення у спірну квартиру, а треті особи ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не проживають у ній та не вчиняли необхідних дій щодо цього нерухомого майна.

У статті 4 ЖК України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що розташовані на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

Згідно зі статтею 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК України).

Відповідно до частини третьої статті 34 ЖК України громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, беруться на облік для одержання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду та вносяться до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов, порядок ведення якого визначає Кабінет Міністрів України.

Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання, врегульовано Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року № 470 (далі - Правила № 470).

Відповідно до пункту 8 Правил № 470 (тут і далі - у редакції, чинній на час взяття ОСОБА_1 на квартирний облік) квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.

Облік громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і в виконавчому комітеті Ради народних депутатів за місцем проживання.

У пункті 13 Правил № 470 визначено, що на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни: 1) забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів разом з радами профспілок. Цей рівень періодично переглядається вказаними органами; 2) які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам. Перелік випадків, коли жилі будинки (жилі приміщення) вважаються такими, що не відповідають санітарним і технічним вимогам, визначається Міністерством житлово-комунального господарства УРСР, Міністерством охорони здоров`я УРСР і Держбудом УРСР; 3) які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв`язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім`ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров`я УРСР за погодженням з Українською республіканською радою професійних спілок. Порядок видачі медичних висновків зазначеним хворим встановлюється Міністерством охорони здоров`я УРСР; 4) які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів; 5) які проживають не менше 5 років за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності; 6) які проживають у гуртожитках; 7) які проживають в одній кімнаті по дві і більше сім`ї, незалежно від родинних відносин, або особи різної статі старші за 9 років, крім подружжя (в тому числі якщо займане ними жиле приміщення складається більш як з однієї кімнати).

Відповідно до пункту 54 Правил № 470 в окремих випадках на прохання громадян,  що  перебувають на квартирному   обліку   (в  першу  чергу  тих,  у  яких  настала черговість на  одержання  жилих  приміщень),   та   громадян,   що користуються правом  позачергового  одержання  жилих приміщень,  у порядку тимчасового поліпшення житлових умов їм може  бути надане жиле приміщення,  яке не відповідає вимогам,  передбаченим пунктом 51 і абзацом першим пункту 52 цих Правил,  або за  розміром  менше від рівня  середньої забезпеченості громадян жилою площею в даному населеному пункті зі збереженням відповідно права  перебування  на обліку та в списках першочерговиків чи в списку позачерговиків.

У пункті 14 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6)  надаються пільги, зокрема першочергове забезпечення жилою площею осіб,  які потребують поліпшення житлових умов, та  першочергове   відведення земельних  ділянок  для  індивідуального  житлового   будівництва, садівництва і городництва, першочерговий ремонт жилих  будинків  і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом.

Учасники бойових дій, які  дістали  поранення,  контузію  або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов`язків військової  служби,  забезпечуються  жилою площею, у тому числі за рахунок   жилої   площі,  що  передається  міністерствами,  іншими центральними  органами  державної виконавчої влади, підприємствами та   організаціями  у  розпорядження  місцевих  Рад  та  державних адміністрацій, - протягом  двох років з дня взяття на квартирний облік.

Відповідно до пункту 18 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інвалідам війни та  прирівняним  до  них  особам  (стаття  7) надаються пільги, зокрема позачергове  забезпечення  житлом  осіб,  які  потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі,  що передається міністерствами, іншими центральними органами державної виконавчої  влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих  Рад  та  державних адміністрацій. Особи, зазначені в цій статті,  забезпечуються  жилою  площею  протягом  двох років з дня взяття  на  квартирний облік, а інваліди І групи з числа учасників бойових  дій  на  території  інших  країн - протягом року.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 з 24 лютого 1988 року перебував на квартирному обліку ДК «Лорта» в загальній черзі за № 1188 та на обліку осіб, що мають позачергове право на отримання житлової площі як особа з інвалідністю внаслідок війни за № 9 (станом на 1995 рік), 16 травня 1996 року отримав однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, у порядку тимчасового поліпшення житлових умов відповідно до пункту 54 Правил № 470.

ОСОБА_1 знятий з квартирного обліку ДК «Лорта» на підставі спільного рішення адміністрації та профкомітету ДК «Лорта» від 12 березня 2004 року № 4/107.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 465/3255/14-ц (провадження № 61-192св17), не можуть вважатися такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, особи, які вселилися до нього на підставі ордера.

Водночас у постанові від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18 Верховний Суд зазначив, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення, також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.

Матеріали справи свідчать про те, що ДЖКП ДК «Лорта» не заперечувало щодо проживання ОСОБА_1 та його сім`ї у спірній квартирі, не зверталось до суду або до відповідачів з вимогами звільнити спірну квартиру. Навпаки, ДЖКП ДК «Лорта» зверталось до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання ордера № 0011102 на житлове приміщення недійсним, що свідчить про сприяння підприємства у вирішенні питання про поліпшення житлових умов сім`ї ОСОБА_1 ; до ДК «Лорта» зверталася Львівська обласна організація спілки ветеранів Афганістану з проханням закріпити спірну квартиру за сім`єю особи з інвалідністю внаслідок війни ОСОБА_1 ; 07 грудня 2007 між ОСОБА_1 та ВАТ «Львівобленерго» укладено договір про користування електричною енергією, позивач сплачує за надані послуги; інші комунальні послуги теж оплачуються позивачами.

Свої заперечення щодо проживання ОСОБА_1 та його сім`ї у спірній квартирі висловили ОСОБА_4 , який 30 грудня 2012 року звертався до Залізничної районної адміністрації із заявою щодо подання позову до суду про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зі спірної квартири, та ОСОБА_5 . Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою,  суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановив, що останній не набув права користування спірною квартирою, порушення речового права на спірне майно не довів.

Водночас ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не скористалися своїм правом на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги, що свідчить про згоду з судовими рішеннями у цій справі.

У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.

Колегія суддів наголошує, що, виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Звертаючись до суду з позовом про виселення, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради лише констатувала факт, що сім`я ОСОБА_1 вселилася у спірне житло самоправно, правовстановлюючих документів на квартиру не мають. При цьому Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не довела у судовому засіданні, що відповідачі вселились у спірну квартиру самоправно та підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення, оскільки не аналізувала у сукупності усі обставини вселення сім`ї ОСОБА_1 у спірну квартиру, які існували задовго то того, як житловий будинок АДРЕСА_9 прийнято у власність територіальною громадою міста Львова у грудні 2013 року, а згодом прийнято на баланс ЛКП «Нове» у лютому 2014 року. Жодного доказу на підтвердження обставин самоправності відповідачів не надано.

Водночас численні звернення ОСОБА_1 до компетентних органів про необхідність надання йому ордера на житлове приміщення, в якому він проживає,  свідчать про те, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради задовго до звернення до суду з позовом у березні 2021 року достеменно була обізнана про проживання відповідачів у спірній квартирі з тих підстав, що ОСОБА_1 на сім`ю з чотирьох осіб мав бути забезпечений жилим приміщенням у межах норми жилої площі протягом двох років з дня прийняття рішення про включення його до списку на позачергове одержання жилого приміщення, однак отримав лише право на проживання в однокімнатній квартирі.

Відповідно до наявних у матеріалах справи доказів ОСОБА_1 погодився на  тимчасове поліпшення житлових умов, звільнивши жилу площу в гуртожитку у АДРЕСА_8 , отримав тимчасовий ордер на облаштування однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , яка не відповідала за розміром середній забезпеченості громадян жилою площею у цьому населеному пункті, враховуючи його статус інваліда війни, зі збереженням відповідного права  перебування на обліку та в списку позачерговиків.

Отже, не можна вважати відсутністю дозволу власника житла посилання лише на те, що ДЖКП ДК «Лорта» не приймало відповідного розпорядження та не видавало ОСОБА_1 ордера  на вселення у спірну квартиру, оскільки, з урахуванням висновків у інших пов`язаних спорах, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлено, що ДЖКП ДК «Лорта» не заперечувало проти вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, а наявність усного дозволу підтверджується листом ДП «Львівський державний концерн ЛОРТА» від 20 червня 2012 року, відповідно до якого нове керівництво цього підприємства вважало усний дозвіл на проживання сім`ї ОСОБА_1 у цій квартирі незаконним. Водночас ОСОБА_1 уклав договори з ВАТ «Львівобленерго» про користування електричною енергією, які є чинними на час розгляду справи судами.

З огляду на викладене, дійшовши висновку про виселення відповідачів зі спірної квартири у зв`язку із проживанням у ній без відповідних правових підстав, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини третьої статті 116 ЖК України, оскільки не встановили самоправного їх вселення у зазначене приміщення, що не унеможливлює їх виселення без надання іншого жилого приміщення.

Щодо інших підстав для виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , Верховний Суд звертає увагу, що у подібних правовідносинах будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку з наданням оцінки того, чи є втручання у право особи на повагу до житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві.

Щодо дотримання балансу інтересів сторін

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine («Глоба проти України»), № 15729/07, § 37).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, 44).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Чи  є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а  саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.

Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

Колегія суддів зауважує, що законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Верховний Суд погоджується з тим, що втручання у право ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3  могло переслідувати законну мету, а саме захист прав інших осіб, які мають право на отримання  жилої площі з житлового фонду територіальної громади міста Львова,  тобто виселення мало законодавчі підстави.

Водночас Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не обґрунтувала у позові суспільної необхідності такого втручання, як виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та пропорційності вжитих заходів, з урахуванням відомих їй обставин про те, що відсутні інші особи, які мають право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Отже, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не довела нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів у зв`язку з відсутністю конкуруючого приватного інтересу щодо проживання в цій квартирі.

У цьому контексті Верховний Суд враховує, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не переслідувала мету вселення у спірну квартиру ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , оскільки суди у цій справі встановили відсутність порушеного права останніх, при цьому вони у касаційному порядку рішення судів не оскаржували, ОСОБА_4 просив залишити без змін судові рішення про залишення його позову без задоволення.

Наведене судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтування виселення відповідачів свідчить про надання судами першочергового значення відсутності законної підстави для їх проживання у спірній квартирі, зокрема ордера чи договору найму, проте суди не навели належних відповідей на аргументи відповідачів та не оцінили всіх істотних обставин справи в сукупності та їх особливостей.

У справі, що розглядається, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, погодився на отримання на складі сім`ї із чотирьох осіб однокімнатної квартири АДРЕСА_1 в порядку тимчасового поліпшення жилої площі.

Водночас, довідавшись у жовтні 2003 року про те, що у чотирикімнатній квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера на неї ОСОБА_5 з 03 листопада 1997 року ніхто не проживає, ордер № 001102 не зареєстрований, договір найму житлового приміщення з ДЖКП ДК «Лорта»  не укладався та наявна заборгованість за комунальні послуги, заселився в цю квартиру, отримавши на це усний дозвіл керівництва ДЖКП ДК «Лорта». Під час передачі житлового будинку АДРЕСА_9  на баланс ЛКП «Нове» сторони були обізнані щодо проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі.

Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК України, для їх виселення без надання іншого житла відсутні.

Виселення відповідачів може призвести до виникнення негативних наслідків, буде надмірним тягарем для них, оскільки встановлені обставини справи, зокрема тривалість проживання у спірній квартирі, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідну квартиру житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Суди не встановили достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав територіальної громади міста Львова як власника спірного житла на розпорядження квартирою, яка була розподілена попереднім власником ДЖКП ДК «Лорта» на сім`ю ОСОБА_5 , проте не заселена останньою, шляхом втручання у право сім`ї ОСОБА_1 на повагу до житла, яким вони користуються протягом 16 років, здійснили ремонтні роботи, сплачують комунальні послуги, тобто вважають спірну квартиру АДРЕСА_2 своїм житлом.

Задовольняючи позовні вимоги Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради суди не мотивували висновки про те, яким чином рішення про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 збалансовує інтереси власника житла та відповідачів.

Негаторний позов в житловому спорі. Питання способу захисту

🔥Постанова КЦС ВС від 07.02.2024 № 296/7093/20 (61-4681св23):  

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/117015417

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Краснощоков Є. В.

✅Видами негаторного позову, пред`явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Тому не є належним способом захисту відповідного права вимога власника про зобов`язання відповідачів не чинити перешкоди у користуванні квартирою шляхом звільнення займаної квартири

✔️Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження

№ 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

У разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла (стаття 826 ЦК України).

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Видами негаторного позову, пред`явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

У разі припинення договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у жилому приміщенні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-709цс16, на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю».

У постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-92цс15, на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. […] Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно. […] Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. […] Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. […] Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті».

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження № 61-1311сво23) вказав, що:

«у справі, що переглядається, судами встановлено, що 11 квітня 2007 року між ОСОБА_1 (професором, завідувачем кафедрою) та Державним вищим навчальним закладом «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет) укладено договір найму житлового приміщення строком на 10 років за умови перебування у трудових правовідносинах з університетом. Підпунктом 4.2.3 пункту 4.2 розділу 4 «Права та обов`язки університету» визнано обов`язок за закінченням 10-річного строку найму приміщення передати право власності на приміщення співробітнику у порядку, встановленому чинним законодавством. Підпунктом 5.1.4 пункту 5.1 розділу 5 «Права та обов`язки співробітника» визначено право співробітника після закінчення 10-річного строку з моменту підписання договору найму набути право власності на приміщення. При цьому єдиною умовою, визнаною сторонами, необхідною для набуття такого права власності, зазначено факт перебування у трудових правовідносинах співробітника з університетом протягом 10 років. Таким чином, з урахування факту дотримання та виконання позивачем умов договору найму, у нього виникло право вимагати передання йому у власність спірної квартири і таке право ґрунтується насамперед на принципі свободи договору (статті 3, 627 ЦК України) та загальному імперативі про обов`язковість договору до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

… заборона приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, закріплена статтею 80 Закону України «Про освіту», є загальним правилом, у той час як стаття 70 Закону України «Про вищу освіту» встановлює заборону передачі майна у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу і містить виключення - «крім випадків, передбачених законодавством». Вказані правові норми передбачають заборону приватизації, яка стосується об`єктів державних і комунальних закладів освіти, необхідних для використання в освітньому процесі, для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, а у цій справі спір стосується житлового приміщення, що не має статусу службового житла, належить на праві власності державі в особі Державного вищого навчального закладу «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет), у яке позивач вселився на законних підставах та тривалий час там проживає (понад 15 років), тобто має триваючі зв`язки із цим житлом.

У справі, що знаходиться на розгляді Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у позивача виникло майнове право не на підставі ордера, виданого на підставі житлового законодавства, а згідно із укладеним між сторонами договором».

У справі, що переглядається:

відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що відповідачі вселились в квартиру на законних підставах, іншого житла не мають, а пропорційність втручання у право відповідачів на житло позивачем не доведено;

суди встановили, що відповідачі вселились в спірну квартиру на підставі договору найму житлового приміщення від 21 листопада 2007 року, укладеного між Державним вищим навчальним закладом «Державний агроекологічний університет» (правопопередником позивача) та ОСОБА_1 (співробітник); згідно з підпунктами 4.2.3., 5.1.4. договору найму, по закінченню десятирічного строку найму приміщення, якщо співробітник протягом дії договору перебував у трудових відносинах з університетом, передати співробітнику приміщення у власність з наступною його приватизацією. Співробітник має право після закінчення десятирічного терміну з моменту підписання договору набути право власності на приміщення; ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах з позивачем з 29 жовтня 2007 року по 03 лютого 2018 року (ураховуючи постанову Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 296/723/18 ц, якою змінено дату звільнення ОСОБА_1 ), отже більше 10 років;

суди не звернули увагу, що за наведених обставин у ОСОБА_1 , згідно із укладеним між сторонами договором найму, з 22 листопада 2017 року виникло безстрокове майнове право щодо користування спірним житлом до моменту його приватизації. Зазначене виключає право університету вимагати визнання відповідачів такими, що втратили право на житло, у зв`язку з припиненням вказаного договору найму. Інших підстав позову в цій частині позивач не зазначав. Тому саме з цих підстав ця вимога задоволенню не підлягає;

суди не врахували, що видами негаторного позову, пред`явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Тому не є належним способом захисту відповідного права вимога власника про зобов`язання відповідачів не чинити перешкоди у користуванні квартирою шляхом звільнення займаної квартири;

суди не звернули увагу, що 01 грудня 2021 року набрав чинності Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 якого орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Тому саме рішення суду про виселення або про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади.

Оскільки суди правильно відмовили в задоволенні позову, але з інших підстав, то оскаржені судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.

Судова практика Верховного Суду у житлових спорах за участю неповнолітніх

👨‍⚖️

🟣Постанова Верховного Суду від 8 листопада 2023 року у справі № 521/6487/20: вселення осіб разом з дітьми до квартири без згоди одного зі співвласників квартири є порушенням визначеного статтею 358 ЦК України порядку здійснення права спільної часткової власності. За встановленого порушення майнових прав співвласника внаслідок недотримання порядку вселення вказаних осіб до спірної квартири останніх може бути виселено за вимогою співвласника, що відновлює становище, яке було до такого порушення. Питання щодо законності вселення у квартиру має вирішуватися як підстава позову в спорі про виселення. Позовні вимоги про визнання незаконним вселення не відновлюють порушеного права співвласника, тому є неефективним способом захисту.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/114904527

🟣Постанова Верховного Суду від 8 листопада 2023 року у справі № 496/4525/17: неповнолітні діти набувають прав на користування житлом лише в разі набуття такого права батьками або законними представниками. У разі втрати ними цього права правові наслідки поширюються і на неповнолітніх дітей. Оскільки статус тимчасових мешканців не дає самостійного права на житлове приміщення, то діти цих осіб прав на займане житло теж не набувають, а у випадках самоправного зайняття житлового приміщення обов’язок виселення без надання іншого жилого приміщення поширюється і на неповнолітніх дітей таких осіб.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/114834984

🟣Постанова Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 520/8352/19: малолітня дитина має визначене законом право користування житлом у кожного з батьків, оскільки розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав щодо дитини.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/112484341

🟣Постанова Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 554/3289/20: не можна вважати не поважною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізовувати його лише, коли досягає певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з яким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98298895

Приватизація житла

🔥Постанова КЦС ВС від 13.12.2023 № 295/13310/21 (61-12351св22):

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115821836

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Литвиненко І. В.

✅Якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача

✔️Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Звертаючись із цим позовом до суду, ОСОБА_1 посилався на порушення відповідачем зобов`язання  щодо передачі квартири у власність, яке виникло із укладеного у 2003 році договору.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становить умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) [див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду                      від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц (провадження                                      № 61-15916св20)].

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду                           від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

У справі, що переглядається, судами встановлено, що 03 квітня 2003 року між ОСОБА_1 (професором кафедри економіки АПК) та Державним вищим навчальним закладом «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет) укладено договір найму житлового приміщення строком на 10 років за умови перебування у трудових правовідносинах з університетом.

Пунктом 7.3 розділу 7 «Порядок повернення жилого приміщення» передбачено, що після закінчення 10-річного терміну дії даного договору житло передається співробітнику у порядку, передбаченому діючим законодавством, а в разі його смерті до завершення дії договору відомче житло передається у довічне користування сім`ї померлого співробітника за окремим рішенням ректорату або вченої ради.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Отже, прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідача та від дій позивача не залежить. У цьому випадку порушення прав позивача відбувається у формі відмови та бездіяльності відповідача у здійсненні особою права на приватизацію житлового приміщення.

Спірна квартира придбана Державним навчальним закладом «Державний агроекологічний університет» за рахунок державних коштів, тому право на приватизацію цієї квартири передбачено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Таким чином, з урахування факту дотримання та виконання позивачем умов договору найму, у нього виникло право вимагати передання йому у власність спірної квартири і таке право ґрунтується насамперед на принципі свободи договору (статті 3, 627 ЦК України) та загальному імперативі про обов`язковість договору до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частиною четвертою статті 80 Закону України «Про освіту» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

У свою чергу, порядок використання майна закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, врегульовано частиною шостою статті 80 Закону України «Про освіту», якою передбачено, що майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вищий навчальний заклад - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Частиною першою статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства.

Частина друга статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що майно закріплюється за державним або комунальним вищим навчальним закладом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

Із системного аналізу зазначених вище норм права вбачається, що заборона приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, закріплена статтею 80 Закону України «Про освіту», є загальним правилом, у той час як стаття 70 Закону України «Про вищу освіту» встановлює заборону передачі майна у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу і містить виключення - «крім випадків, передбачених законодавством».

Вказані правові норми передбачають заборону приватизації, яка стосується об`єктів державних і комунальних закладів освіти, необхідних для використання в освітньому процесі, для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, а у цій справі спір стосується житлового приміщення, що не має статусу службового житла, належить на праві власності державі в особі Державного вищого навчального закладу «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет), у яке позивач вселився на законних підставах та тривалий час там проживає (понад 15 років), тобто має триваючі зв`язки із цим житлом.

Рішеннями вченої ради університету від 24 квітня 2013 року та від 24 травня                               2017 року надано згоду на передачу у власність квартири ОСОБА_1 .

Позивач протягом 2020-2021 років неодноразово звертався до ректора університету щодо оформлення передачі квартири у приватну власність.

У відповідь на звернення університет повідомив, що ні ректор як посадова особа, ні університет як заклад освіти не наділені повноваженнями щодо оформлення передачі квартири у приватну власність.

Отже, як встановлено судами відповідач протягом тривалого часу неодноразово відмовляв позивачу у вирішенні питання щодо приватизації житлового приміщення (квартири).

Таким чином, якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача.

Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах: від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17 (провадження № 61-21545св19), від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 61-645св20), від 26 квітня                  2023 року у справі № 344/1350/21 (провадження № 61-12730св22) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду                          від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження                                        № 61-1311сво23).

У контексті цієї справи визнання відповідного суб`єктивного права (права на приватизацію) та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність є належним та ефективним способом захисту, особливо враховуючи те, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом про визнання права власності на спірну квартиру у справі                                      № 295/15557/17.

Оскільки на підставі статті 13 Конвенції суд має забезпечити позивачеві ефективний засіб юридичного захисту, тому враховуючи, що позивачеві вже було відмовлено у іншій справі в позові про  визнання права власності на спірну квартиру, а обраний позивачем у цій справі спосіб захисту прямо передбачений нормами матеріального права, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання за позивачем права на приватизацію спірної квартири.

Також місцевий суд правильно зобов`язав відповідача здійснити розгляд заяви про оформлення передачі спірної квартири у приватну власність, оскільки у позивача майнове право виникло не на підставі ордера, виданого на підставі житлового законодавства, а згідно із укладеним між сторонами договором, тому належним способом захисту порушених прав позивача є звернення із позовною заявою про зобов`язання розглянути заяву позивача про приватизацію, прийняття відповідного рішення за результатами такого розгляду.

Вказаний висновок місцевого суду узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі                           № 295/15557/17 (провадження № 61-48216св18), з яким погодився Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові                                      від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження                                             № 61-1311сво23).

Апеляційний суд викладеного вище не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку, що відповідач, надавши згоду на передачу у власність позивачу квартири, в якій останній проживає на умовах найму, виконав свій обов`язок, тому не зобов`язаний здійснювати розгляд заяви про оформлення передачі спірної квартири у приватну власність.

#судовапрактика #житловіспори #приватизація

ПИТАННЯ ПРАВА НА КОРИСТУВАННЯ ЖИТЛОМ (ВИСЕЛЕННЯ) ЙОГО КОЛИШНІХ ВЛАСНИКІВ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗВЕРНЕННЯМ СТЯГНЕННЯ НА ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК (ПРДМЕТ ІПОТЕКИ), НАБУТИЙ У ВЛАСНІСТЬ НЕ ЗА РАХУНОК КРЕДИТНИХ КОШТІВ

ПОСТАНОВА 14 грудня 2023 року, справа № 521/7073/21, провадження № 61-1350св23, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/115712714

---

Фабула справи:

ОСОБА_4 взяв у АТ «ПУМБ» кошти в борг та не повернув їх. Тоді Банк у позасудовому порядку звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття у власність житлового будинку (іпотечне майно), право власності на який зареєстрував за собою. Так як у будинку були залишилися зареєстрованими колишня власниця, її дочка та син дочки, якого зареєстрували в будинку вже після реєстрації Банком права власності на будинок за собою,  виник спір з приводу того, що банк як новий власник, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні співвласники, які втратили право власності на житло, відмовляються виселятися з нього. Банк звернувся до суду з позовом, просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 391 ЦК України. Підстави позову обґрунтовані тим, що банк не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий власник несе «індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що він не може використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.

Місцевий суд рішенням від 20.01.2022 року в позові відмовив, мотивував тим, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як ст.40 Закону України «Про іпотеку», так і ст.109 ЖК України (назва кодексу в редакції Закону  від 21.04.2022 року № 2215-IX); позивачем не визначено інше постійне жиле приміщення, яке має бути надано відповідачам одночасно з фактичним виселенням. Апеляційний суд постановою від 15.12.2022 в частині відмови в позові до неповнолітнього сина дочки колишньої власниці (ОСОБА_3) ухвалив рішення на користь банку, вказавши на його реєстрацію у будинку без згоди Банку після укладення договору іпотеки. Щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 апеляційний суд зазначив, що на момент укладення договору предмет іпотеки був обтяжений правом користування будинком  вказаних осіб і Банк усвідомлював, що вони проживали у будинку, коли укладав договір іпотеки, так як вони були зареєстровані в будинку до укладення договору,  а тому ОСОБА_1 і ОСОБА_2 можуть продовжувати проживати в будинку, а ОСОБА_3 повинен його покинути. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, рішення місцевого суду в незміненій судом апеляційної інстанції частині та постанову апеляційного суду без змін, вказавши, що Банк, звернувши стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, повинен був виконати вимоги ч.2 ст.109 ЖК України, оскільки на той час вона діяла у зміненій редакції та містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

---

Короткі висновки:

Ø  Виселення особи з житла у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями ст.109 ЖК України.

Ø  При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення.

---

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Ø  Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Ø  Згідно зі ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ø  Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Ø  Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Ø  Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ø  Згідно з ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Ø  Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Ø  Згідно з ч.4 ст.156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Ø  За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Ø  Відповідно до ст.391 ЦК України власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Ø  Згідно з ч.1 ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.

Ø  Звернувшись до суду, позивач просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених ст.391 ЦК України.

Ø  Суди встановили, що переданий в іпотеку банку житловий будинок набутий у власність іпотекодавцем ОСОБА_1 не за рахунок кредитних коштів.

Ø  Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст.590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ø  Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом.

Ø  Згідно з ч.3 ст.33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Ø  Верховний Суд зазначає, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у разі її задоволення має наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права повинно не лише відповідати закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Ø  Нормою, яка встановлює порядок виселення, є ст.109 ЖК України, в ч.1 якої передбачені підстави виселення із займаного жилого приміщення.

Ø  Особам, яких виселяють із житла, що є предметом іпотеки і придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до ч.2 ст.109 ЖК України постійне житло вказується в рішенні суду.

Ø  При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення.

Ø  Викладене узгоджується із висновками, наведеними у постановах ВСУ від 18.03.2015 у у справі № 6-39цс15, від 02.09.2015 у справі № 6-1049цс15, від 30.09.2015 у справі № 6-1892цс15, від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16.

Ø  ВП ВС у постанові від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, зазначила, що правовий висновок ВСУ про належне застосування ст.40 Закону та ст.109 ЖК України, викладений у постановах від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16 та від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

---

Щодо доводів про помилковість застосування судами ст. 109 ЖК України

---

Ø  Доводи касаційної скарги про те, що на момент звернення із позовом житлове приміщення вже не було предметом іпотеки і суди помилково застосували ст.109 ЖК України є безпідставними, оскільки позивач набув право власності на спірний будинок у порядку, визначеному Законом, тому питання про втрату права на користування житлом його колишніх власників повинно вирішуватися відповідно до цього Закону.

Ø  Таким чином, виселення особи з житла у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями ст.109 ЖК України.

Ø  Згідно з ч.3 ст.47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ø  Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються положення ст.40 Закону №898-IV. Такі норма ст.109 ЖК України (постанови ВСУ від 21.10.2015 у справі №6-1484цс15, від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16).

Ø  Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст.5 ЦПК України).

Ø  Законом України від 22.09.2011 №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до ст.109 ЖК України, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Ø  Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні  стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Ø  Отже, за змістом ст.40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Ø  Іпотекодержатель, а зараз новий власник житлового будинку, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у будинку.

Ø  Подібні правові висновки сформулювала ВП ВС у постановах від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження №14-317цс18, та від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19.

Ø  З огляду на вказане суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених банком позовних вимог до ОСОБА_1 і  ОСОБА_2 .

---

Щодо посилань у касаційній скарзі на те, що АТ «ПУМБ» дотрималося процедури звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору і тому суд не зобов`язаний вказувати інше житло у разі виселення, 

---

Ø  ВС зазначає, що банк, звернувши стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, повинен був виконати вимоги ч.2 ст.109 ЖК України, оскільки на той час вона діяла у зміненій редакції та містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Ø  Тобто обов`язок забезпечення іншим житловим приміщенням осіб, які підлягають виселенню з іпотечного житла, покладається саме на іпотекодержателя.

Ø  Підстави позову обґрунтовані тим, що банк не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий власник несе «індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що він не може використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.

Ø  Згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982  будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Ø  У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Ø  Згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте наведені положення не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Ø  Поняття «майно» в ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Ø  У рішенні від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07.10.2011, ЄСПЛ зазначив, що п.2 ст.1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Ø  Таким законом є ст.109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Ø  Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин.

---

Щодо прохання Банку передати справу на розгляд ВП ВС

---

Ø  Банк у касаційній скарзі не погоджується із застосуванням до спірних правовідносин ст.40 Закону № 898-IV та ст.109 ЖК України, відповідно до яких особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Заявник просить передати справу на розгляд ВП ВС з метою вирішення виключної правової проблеми стосовно способу захисту прав неволодіючого власника у випадку звернення ним стягнення на предмет іпотеки з обтяженням нерухомого майна реєстрацією в ньому місця проживання колишніми іпотекодавцями.

Ø  Згідно з ч.5 ст.403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд ВП ВС, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Ø  Відповідно до ст.403 ЦПК України клопотання має містити обґрунтування необхідності передання справи на розгляд ВП ВС.

Ø  Верховний Суд неодноразова вказував, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Ø  Оцінюючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд ВП ВС з мотивів, наведених у клопотанні банку, ВС враховує, що ВП ВС неодноразово вирішувала виключну правову проблему у спорах щодо застосування ст.40 Закону № 898-IV та ст.109 ЖК України та сформулювала правові висновки у постановах від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19, від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22.

Ø  Із часу формування наведених правових висновків контекст суспільних відносин не  змінився, критеріїв наявності виключної правової проблеми клопотання банку не  містить, а тому ВС дійшов висновку про відсутність підстав для передання справи на розгляд ВП ВС  з підстав, передбачених ч.5 ст.403 ЦПК України.

---

У касаційній скарзі заявник посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах, зазначених у доводах касаційної скарги, на підставі яких відкрито касаційне провадження.

Ø  Для визначення подібності правовідносин ВС враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов ВП ВС від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08.02.2022 у справі №2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Ø  У постанові ВП ВС від 13.03.2019 у справі № 520/7281/15-ц, провадження № 14-49цс19, зазначено, що у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 Закону та у ч.3 ст.109 ЖК України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.

Ø  Вказані правові висновки не суперечить висновкам судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині у справі, що переглядається.

Ø  У постанові ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, провадження № 14-175цс20, постанові ОП КЦС ВС від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, провадження № 61-22315сво18, постановах ВС від 07.10.2020 у справі № 450/2286/16-ц, провадження № 61-2032св19, від 04.09.2021 у справі № 185/446/18, провадження № 61-434св20, викладено висновок про те, що добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Ø  У справі, що переглядається позивач не довів недобросовісності дій відповідачів, тому зазначені висновки не є застосовними до спірних правовідносин.

Ø  У постанові ВС від 27.01.2021 у справі №754/14503/16-ц, провадження № 61-12738св19, зазначено, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене ч.2 ст.109 ЖК України , застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 Закону та у ч.3 ст.109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

Ø  ВС відхиляє посилання на ці висновки, оскільки ВП ВС у постанові від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, яка набрала законної сили після прийняття вказаної заявником постанови ВС, зазначила, що у разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку ст.40 Закону № 898-IV та ч.1-3 ст.109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

---

Щодо доводів про необхідність відступлення від правових висновків, викладених у постановах ВС від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16, від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, постановах ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, від 10.10.2019 у справі № 295/4514/16-ц, то

---

Ø  … у ВС немає підстав для відступу, виходячи з такого.

Ø  ВП ВС у постанові від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, у подібних правовідносинах, вказала, що правовий висновок ВСУ про належне застосування ст.40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, а також правовий висновок ВП ВС, викладений у її постанові від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, є обґрунтованим, ураховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання ст.1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, тому дійшла висновку, що немає підстав для відступу від цього висновку.

Ø  Верховний Суд частково виходить за межі доводів і вимог касаційної скарги відповідно до ч.3 ст.400 ЦПК України, у зв`язку з необхідністю врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові ВП ВС від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, після подання касаційної скарги.