Приватизація житла

🔥Постанова КЦС ВС від 13.12.2023 № 295/13310/21 (61-12351св22):

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115821836

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Литвиненко І. В.

✅Якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача

✔️Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Звертаючись із цим позовом до суду, ОСОБА_1 посилався на порушення відповідачем зобов`язання  щодо передачі квартири у власність, яке виникло із укладеного у 2003 році договору.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становить умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) [див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду                      від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц (провадження                                      № 61-15916св20)].

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду                           від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

У справі, що переглядається, судами встановлено, що 03 квітня 2003 року між ОСОБА_1 (професором кафедри економіки АПК) та Державним вищим навчальним закладом «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет) укладено договір найму житлового приміщення строком на 10 років за умови перебування у трудових правовідносинах з університетом.

Пунктом 7.3 розділу 7 «Порядок повернення жилого приміщення» передбачено, що після закінчення 10-річного терміну дії даного договору житло передається співробітнику у порядку, передбаченому діючим законодавством, а в разі його смерті до завершення дії договору відомче житло передається у довічне користування сім`ї померлого співробітника за окремим рішенням ректорату або вченої ради.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Отже, прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідача та від дій позивача не залежить. У цьому випадку порушення прав позивача відбувається у формі відмови та бездіяльності відповідача у здійсненні особою права на приватизацію житлового приміщення.

Спірна квартира придбана Державним навчальним закладом «Державний агроекологічний університет» за рахунок державних коштів, тому право на приватизацію цієї квартири передбачено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Таким чином, з урахування факту дотримання та виконання позивачем умов договору найму, у нього виникло право вимагати передання йому у власність спірної квартири і таке право ґрунтується насамперед на принципі свободи договору (статті 3, 627 ЦК України) та загальному імперативі про обов`язковість договору до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частиною четвертою статті 80 Закону України «Про освіту» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

У свою чергу, порядок використання майна закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, врегульовано частиною шостою статті 80 Закону України «Про освіту», якою передбачено, що майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вищий навчальний заклад - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Частиною першою статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства.

Частина друга статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що майно закріплюється за державним або комунальним вищим навчальним закладом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

Із системного аналізу зазначених вище норм права вбачається, що заборона приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, закріплена статтею 80 Закону України «Про освіту», є загальним правилом, у той час як стаття 70 Закону України «Про вищу освіту» встановлює заборону передачі майна у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу і містить виключення - «крім випадків, передбачених законодавством».

Вказані правові норми передбачають заборону приватизації, яка стосується об`єктів державних і комунальних закладів освіти, необхідних для використання в освітньому процесі, для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, а у цій справі спір стосується житлового приміщення, що не має статусу службового житла, належить на праві власності державі в особі Державного вищого навчального закладу «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет), у яке позивач вселився на законних підставах та тривалий час там проживає (понад 15 років), тобто має триваючі зв`язки із цим житлом.

Рішеннями вченої ради університету від 24 квітня 2013 року та від 24 травня                               2017 року надано згоду на передачу у власність квартири ОСОБА_1 .

Позивач протягом 2020-2021 років неодноразово звертався до ректора університету щодо оформлення передачі квартири у приватну власність.

У відповідь на звернення університет повідомив, що ні ректор як посадова особа, ні університет як заклад освіти не наділені повноваженнями щодо оформлення передачі квартири у приватну власність.

Отже, як встановлено судами відповідач протягом тривалого часу неодноразово відмовляв позивачу у вирішенні питання щодо приватизації житлового приміщення (квартири).

Таким чином, якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача.

Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах: від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17 (провадження № 61-21545св19), від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 61-645св20), від 26 квітня                  2023 року у справі № 344/1350/21 (провадження № 61-12730св22) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду                          від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження                                        № 61-1311сво23).

У контексті цієї справи визнання відповідного суб`єктивного права (права на приватизацію) та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність є належним та ефективним способом захисту, особливо враховуючи те, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом про визнання права власності на спірну квартиру у справі                                      № 295/15557/17.

Оскільки на підставі статті 13 Конвенції суд має забезпечити позивачеві ефективний засіб юридичного захисту, тому враховуючи, що позивачеві вже було відмовлено у іншій справі в позові про  визнання права власності на спірну квартиру, а обраний позивачем у цій справі спосіб захисту прямо передбачений нормами матеріального права, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання за позивачем права на приватизацію спірної квартири.

Також місцевий суд правильно зобов`язав відповідача здійснити розгляд заяви про оформлення передачі спірної квартири у приватну власність, оскільки у позивача майнове право виникло не на підставі ордера, виданого на підставі житлового законодавства, а згідно із укладеним між сторонами договором, тому належним способом захисту порушених прав позивача є звернення із позовною заявою про зобов`язання розглянути заяву позивача про приватизацію, прийняття відповідного рішення за результатами такого розгляду.

Вказаний висновок місцевого суду узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі                           № 295/15557/17 (провадження № 61-48216св18), з яким погодився Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові                                      від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження                                             № 61-1311сво23).

Апеляційний суд викладеного вище не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку, що відповідач, надавши згоду на передачу у власність позивачу квартири, в якій останній проживає на умовах найму, виконав свій обов`язок, тому не зобов`язаний здійснювати розгляд заяви про оформлення передачі спірної квартири у приватну власність.

#судовапрактика #житловіспори #приватизація